ДІТИ ПРО ГОРОДОЧЧИНУ

Мене звуть Свідерська Юлія Валентинівна, мені 15 років, я  народилася  у чудовому  та  мальовничому місті  Городок на  Поділлі. Ще  з  дитинства  захоплююсь  малюванням, люблю відтворювати  на  аркуші  паперу побачене  на  власні очі,  наповнюючи  палітрою  яскравих  кольорів. Той  досвід, що я отримала у Городоцькій дитячій  художній  школі,  допомагає  мені  у  моєму творчому розвитку.Думаю, що майбутнє  міста  Городка  буде ще  більш  радісним, чудовим, процвітаючим  та  наповненим  безліччю  яскравих  кольорів.

Городоцька адміністрація. Сіре минуле і кольорове майбутнє.
Малюнок Юлії.

 І завдяки  нашим  спільним  зусиллям, ми  покращимо  наше  місто Городок.

Мене звати Вікторія. Мені 9 років. 
Я дуже люблю малювати, співати, танцювати. Додатково займаюся в художній школі. Народилася і проживаю в м.Городок разом із татом, мамою та молодшою сестричкою Олечкою. В майбутньому мрію стати лікарем.

Малюнок Вікторії:

Вікторія мріє про такі будиночки у місті.
Малюнок Вікторії.

З давніх-давен поселялись люди біля води. І Городок тут не виняток. Розкинувся на трьох пагорбах, які відділяють одна від другої річку Смотрич та її притоку Тростянець. Вздовж невеличкої річки Смотрич тремтить нагріте сонцем повітря,  покриваються ніжною світлою зеленню кучеряві верби. А далі, з гори в долину до річки, збігають то житлові будинки городоччан, то зелені  прямі вулиці і криві  завулки одного з найстаріших поселень України -  міста Городка. Серед цієї квітучої і пишної природи проходить моє безтурботне і щасливе дитинство.
Я дуже хочу, щоб наше місто в майбутньому було екологічно чистим  з прозорими і незабрудненими річками, з чепурними вуличками, а замість сірих похмурих домівок  красувались яскраві різнокольорові вишиванки-будиночки з їх щасливими жителями…

Валерія Студенець: 

Я зараз у тому віці, коли мені ще важко назвати себе дорослою, але я вже і не дитина. Мене ще не торкнулися дорослі проблеми, хоча я часто замислююся, ким буду, як складеться моє життя. Іноді мені страшенно не хочеться дорослішати. Я розумію, що поки про мене піклуються, я — вільна. Моя претензія на самостійність все ж таки більше дитяча. Мені шкода бачити утомлену маму, що часто затримується на роботі. І я думаю, невже для цього я росту: для втоми, вічної гонки за кимось і чимось. І у мене колись буде сім'я, і я так само, як і моя мама, з легкою приреченістю виконуватиму свій обов’язок перед близькими. Я розумію, що це неминуче.  Моє завдання — рости і вчитися. Потім навчати і ростити своїх дітей. Я поки не знаю, ким я буду! Принаймні мама іноді називає мене «телепнем». А чому? Тому що я люблю малювати, писати твори і весь час витрачаю на ці заняття? Може, я стану мультиплікатором - і будуть у мене мультфільми не гірше, ніж у Уолта Діснея! Може я стану ландшафтним дизайнером - і буду прикрашати наше місто, а то й міста Європи. А якщо я стану двірником, то що поганого в цій професії? Коли вулиці брудні, чомусь усі згадують про двірників, а коли виблискують чистотою — це професія непомітно опускається в розряд невдалих. Чому? Адже робота їх дуже цінна і потрібна. Дорослі, як мені здасться, придумали собі багато проблем, яких би можна було уникнути. Вони залежні від чужої думки, заздрості, стороннього втручання в їх проблеми, їм потрібно бути трохи вільнішими і незалежнішими. Може, я і не маю рації, але знаю - підросту, занурюся в світ соціальних умовностей і стану «сірою мишкою». Але я прагнутиму відстоювати свою точку зору завжди, відступати можуть слабкі і бездарні.

Своє місто в майбутньому я бачу квітучим в прямому та переносному значенні: чисті освітлені вулиці, багато зелені, а коли у вечері вийти прогулятись, на вулиці можна зустріти багато усміхнених щасливих людей, впевненних у своєму майбутньому та майбутньому своїх дітей, адже є робота і не потрібно розлучатись із близькими, їдучи на заробітки за кордон...

Сьогодні, коли мова заходить про рідне місто, більшість з нас опускають очі та змінюють тему. Кожен з нас розуміє, що наш населений пункт знаходиться на одному щабелі розвитку вже декілька років. Діти та дорослі чудово усвідомлюють причини, які призвели до такого “застою”, але ніхто навіть не намагається по-справжньому вникнути у проблеми Городка. Я майже впевнена, що близько половини жителів міста вважають марною тратою часу надати допомогу йому. Якщо дорослі люди звалюють все на перевтому, брак часу чи хатні справи, то підлітки лише посміхаються. Тому що вони вважають, що їхнє майбутнє вже вирішено наперед. Більшість моїх однокласників мріють закінчити вищий навчальний заклад та ніколи більше не повертатися до Городка. Чому? Бо це, як кажуть, не престижно. Невеличке містечко, у якому немає перспектив для професійного росту, для змістовного відпочинку, а то й просто відсутня можливість працевлаштування... А навіщо тоді допомагати місту, якщо кількість днів, яку підлітки проживуть тут, вже полічена. Та майже ніхто не враховує можливості іншого розвитку подій майбутнього. Багатьом із нас доведеться знову сюди повернутися і нарікати на все та на всіх. Наші бабусі та дідусі добре пам`ятають часи, коли Городок був промислово розвиненим містом. У нас було багато різних заводів, які з часом перетворилися на руїни. Половину з них здали на металобрухт, інші ж і досі стоять пусткою. Очевидно, що місто  зазнало “непоправних перетворень.”

На жаль, бажання допомогти не передається від матері до доньки, від батька до сина. Тому, щоб змінити нашу долю та долю міста, потрібно згрупуватися під гаслом, яке звучало б приблизно так: “ Змінюючи себе - змінюй своє місто”. Та цих слів буде замало, якщо ми не налаштуємо своєї душі на порятунок нашої малої Батьківщини. Кожен з нас повинен розуміти, що він - частка великої сім`ї, яка, потрапивши у біду, намагається вижити і продовжитись у майбутніх поколіннях. Тому - то так важливо плекати в серці любов до рідної землі, до рідного містечка, ділитися нею з іншими, передавати нащадкам. Я вбачаю в цьому щире покликання кожного сина або доньки Землі, бо “ багата земля – багатий народ”, - вчить нас народна мудрість.

Батьки завжди наголошують нам, що найголовніше у даний час - закінчити школу з відзнакою або добрими оцінками. Так, безперечно, ми повинні накопичувати знання сьогодні за шкільними партами, дбаючи про своє майбутнє. Але це майбутнє нерозривно пов`язане з майбутнім нашого міста, і тому говорити, що ми вчимося “для себе”, мені здається, помилково.  Інколи у пресі я зустрічаю припущення, що нам, молодим, важко буде піднімати економіку в третьому тисячолітті: на перешкоді стануть занедбаний стан господарства, важкі екологічні умови, відсутність у нас досвіду. Та, думаю, це не так. Для початку потрібно мати бажання, а сили у нас є! Є і знання, які ми набуваємо щодня та які згодом переллються у досвід. А любов до рідної землі - це споконвічна риса нашого національного характеру.

Я вважаю, що кожен із нас повинен чітко усвідомити, що ми не можемо просто заплющити очі на проблеми, які оточують нас. Так, ми ще вважаємось малими, бо лише вчимося у школі. Та вже зараз ми можемо багато чого зробити: хоча б не засмічувати землю, по якій ходимо, посадити принаймні одне деревце, збудувати шпаківню навесні, зробити затишним своє подвір’я, свою вулицю... Звичайно, це небагато, але, можливо, якщо кожен житель міста почне шанобливо ставитися до навколишнього середовища, це добре відіб`ється на ньому.

Якщо мої роздуми змінять уже давно сформований кругозір хоч однієї людини, то особисто для мене, це буде одна з численних життєвих перемог.

Будинок культури у Городку. Малюнок Діани.

Мене звуть Діана Ільчишина.

Я мрію стати художником.

У майбутньому я бачу своє місто високо розвинутим, з усіма сферами послуг.

Я─ Кушнір Ярослав Олександрович. Розповідати про себе багато не буду, бо це перейде просто у вихваляння своїх здобутків. Про людину мають говорити її дії, а не слова. Лише скажу, що стараюся добре навчатися, бо освіта - це путівка у життя, за яку потрібно платити лише своєю наполегливістю. Поки що це у мене виходить. Намагаюся бути активним учасником у житті школи. Про це свідчить моя посада ─ президент школи. Крім того, насолоджуюся своїм перебуванням у чудовому класі та спілкуванням з друзями. Як і всі мої однолітки, не бачу свого існування без друзів. Коло моїх інтересів на цьому не закінчується. Увесь свій вільний час я віддаю заняттям спортом. Будь-кому можу пояснити вибір свого хобі. Я ─ чоловік і маю виглядати як чоловік.

Що ж до моїх планів на майбутнє, то не хочу загадувати наперед. У наш час забобони - це смішно, але, як кажуть: “Береженого Бог береже”. Тож не буду випробовувати долю. Можу лише сказати ,що успішною свою кар’єру назву лише тоді, коли стану прокурором.

Що є найважливішою складовою будь-якої країни? Звісно, відповідь очевидна - це її громадяни. Саме за кількістю осіб ми розрізняємо населені пункти на міста, селища, села. Лише люди можуть приймати рішення, які несуть за собою глобальні зміни. Прикладом є референдум 1 грудня 1991 року, коли  народ затвердив рішення Верховної Ради про незалежну Україну. Важливо зрозуміти, що реформи та зміни можуть йти не лише з гори за ініціативи чиновників, а й знизу-завдяки підтримці народу. Тож цілком можливим є варіант, за яким законодавча ініціатива піде «знизу». Із сіл вона перекинеться на селища, в свою чергу  з них вона перейде на міста, тоді на районні центри і області і так далі… Коли ж вона досягне нашого керівництва, то їм не залишиться нічого як прийняти і втілити її у життя. Адже народ ─ це велика сила. Тому виходить, так що ,якби ми справді хотіли змін, то започаткували б їх самі. І всі ці нарікання на бездіяльність та непрофесіоналізм влади пустий звук. Таким самим пустим звуком і є улюблена відмовка чиновників:”Україна ─ молода держава і у нас ще все попереду”. Це ,звісно, правда. Але гляньмо на наших близьких сусідів: Польща, Чехія, Словаччина, крім того яскравим прикладом є ще й Канада. Ці країни почали свій державотворчий процес у 2-ій половині ХХ століття, але яких вони домоглися результатів. Чому? Тому, що вони діяли, а не сиділи склавши руки.

Щоб краще зрозуміти та розкрити тему твору, потрібно глибоко вникнути у кожне слово заголовку. Тому, почнемо. Зміни – це поняття багатогранне. Усе залежить від людини. Консерватори тяжко переносять будь-які зміни, для них характерним є дотримання «старих» правил та устроїв. Я не можу виступати проти думки консерваторів, але можу висловити свою власну. На мій погляд, зміни ─ це природний процес. Усе навколо змінюється з плином часу. Ось візьмемо моїх батьків : вони народились у зовсім іншій державі , але живуть і люблять Україну. Тобто, вони прийняли ці зміни і пристосувалися до них. Взагалі-то пристосування до змін закладено у нашій природі. Кактуси змінили своє листя на колючки, щоб зменшити випаровування води у пустелі ; людське око завдяки явищу акомодації дозволяє нам бачити  предмети з однаковою чіткістю на різних відстанях; інший колір шкіри, жорстке волосся, звужені очі ─  усе це пристосування, приклади яких можна наводити нескінченно довго. Головне в тому, що зміни та пристосування до них у нас генетично закладені. Отже, протистояти їм ─ означає протистояти самому собі, своїй природі, а це вже, по меншій мірі ― не розумно. Щодо консерваторів і їх намагання зберегти старовину, хочу сказати, що, з одного боку це гідна мета. Але ж є інший бік, що включає в собі твердження :”Якщо була певна річ і її замінили на нову, значить були на це причини.”

Тому консерваторам потрібно зберігати тільки добре, що було в минулому ,але необхідно приймати нове, тому що в ньому вже менше недоліків. Ідеального ж немає нічого. Це стосується не лише консерваторів, а й взагалі всіх.

Тепер візьмемося до тлумачення всієї теми. Змінюючи себе ─ змінюй своє місто. Цю тезу я розумію так: зміна своєї особистості призводить до позитивних (або ж і негативних) змін, які поширюються і стають причиною зміни міста, в якому ми живемо. Я взагалі-то оптиміст, тому розглядатимемо лише позитивні зміни. Зміни ─ це процес. Для процесу необхідною складовою є дія. Тому перш за все потрібно встати з дивану і розпочати діяти. Погодьтеся, що всі ми з вами - видатні політики, сидячи з сусідом на кухні нам під силу подолання різних проблем та криз. А от коли виходимо з кухні то весь наш запал десь вивітрюється. І всі наші рішення залишаються голосними, величними, але все ж таки словами. Слова потрібно втілювати в життя! Звісно на цьому етапі нам потрібно певний рівень організації. Його може забезпечити справжній лідер. Справжніх лідерів дуже мало. В моєму розумінні лідер - це не лише той, хто придумує проекти, а й працює над їх втіленням. Лише коли ми зрозуміємо цю просту істину, коли станемо лідерами для себе самих, от тоді і відбудуться зміни. Тоді не лише наше місто, а й вся країна, наше життя зазнає позитивних змін.

Отже , ми самі маємо взяти ситуацію в руки і почати діяти. Бо хіба ми не варті? Хіба ми не можемо створити замість «американської мрії» українську реальність? Чи, може, ви вважаєте, що ми цього не гідні? Хіба у розвинених країнах живуть люди, у яких три руки чи чотири ноги? Зовсім ні! Що їх відрізняє від нас? Серце. А знаєте чому? У них немає такого запалу, як у наших серцях. Нам залишається тільки чекати на ту іскорку, ту рушійну силу, яка вивільнить цей запал і розкриє наш потенціал в повній мірі. Тоді й настане наш час. Що нам залишається робити? Чекати? Ні! Наближати цей час усіма силами. Тож наближаймо...

Мене звати Оля Царук. Мені 12 років. Я живу у місті Городок зі своїми батьками і братом Олесем. Я навчаюсь у Городоцькій гімназії, також я відвідую музичну та художню школи у місті.

Немає у світі нічого кращого за рідний край. Край, де народився, живеш.

Де поряд з тобою живуть батьки, друзі, прості люди. Це залишається на все життя. Батьківщина, ти завжди в серці!

Моя рідна Городоччина… Яких тільки випробовувань не випало на твою долю, хто тільки не зазіхав на твоє багатство, красу родючої землі, працелюбний народ! Але ніхто не міг устояти перед твоїми чарами. Не любити тебе, не піклуватись про тебе – гріх, бо ти - наша мати! Любов до тебе не згасне ніколи. Не згасять її ні скрута, ні безлад, а навпаки зміцнять.

Центр міста Городок. Таким його бачить Оля.

І я впевнена, що саме ця любов буде переможною, що буря стихне, Городок відродиться, стане зразком для інших міст.

Любити свою маленьку Батьківщину – це значить не тільки пишатись ї славною історією, але прагнути своїми діями ще вище піднести її велич, повсякчас дбати про втілення в життя світлих ідеалів.

Городоччина має багато талановитих синів і дочок, які віддають усі свої знання, уміння, щедрість сердець рідній неньці.

Я прагну стати корисною для свого народу, вирости громадянкою з активною життєвою позицією, хочу впевнено орієнтуватись в проблемах сучасності, бачити перспективи розв’язання цих проблем. Для цього, насамперед, треба вчитися, любити свою державу, щоб обрана професія принесла якнайбільше користі.

Майбутнє кожного міста – це діти, їхнє безпечне життя, здоров’я, щастя, добробут.

Я мрію, щоб врешті – решт по справжньому запрацювали наші закони, щоб на краще змінилося наше життя, щоб Україна стала великою країною. І це буде залежати від нашого покоління, у деякій мірі, особисто від мене. І тоді засяє моє рідне місто серед інших українських міст своєю величчю і бездоганністю. Моя Городоччина!